Гніванчанці Надії Трофімовій з Франції передали медалі її сина-велосипедиста

Кожна матір завжди щиро радіє, коли мрії її дітей здійснюються. Гніванчанка Надія Іванівна - не виняток. Мрія її сина Мирослава Трофімова здійснилася: кілька тижнів тому йому передано три пам’ятні медалі з Франції від Міжнародної спільноти веломандрівників-рандоннерів. Проте їх отримав не син, а сама мати, адже нагороди доставили в Україну вже після смерті Мирослава.

Для фото Надія Іванівна приносить медалі обережно загорнені у файлик. Їх три: перша – «Супер рандоннер», адже за підсумками Міжнародного клубу рандоннерів Мирослав Трофімов увійшов до десятки найкращих велосипедистів-рандоннерів України, проїхавши бревети на 200, 300, 400, 600 км; друга та третя за встановлені рекорди у заїздах на 200 км.

Чоловік з дитинства любив велосипед, проте серйозно почав кататися після того, як йому прооперували ногу, поставши металеву пластину. Тоді лікарі сказали, що розробляти її найкраще на велосипеді. Так на реабілітацію з Гнівані до Печери Тульчинського району Мирослав поїхав на звичайному велосипеді, а це близько 60 км. Після реабілітації він вирішив випробувати свої сили на поїхати із Печери до Могилева-Подільського і назад. А це вже 200 км. "Тоді я зрозумів, що на велосипеді можна їхати не тільки «коло хати», а куди захочеться!" – казав спортсмен ще за життя.

Потім гніванчанин доєднався до Міжнародного клубу велолюбителів, спочатку щодня їздив велосипедом на роботу у Сутиску, а потім і в Вінницю, брав участь у заїздах на різні дистанції, подолав десятки тисяч кілометрів та планував позмагатися у французьких велоперегонах маршрутом «Париж-Брест-Париж», які відбуваються раз на чотири роки, але цим планам не судилось збутися…

В листопаді 2021 року Мирослав Трофімов після чергового 200-кілометрового заїзду в Одесі потрапив до лікарні, де помер від ішемічного інсульту в 48 років…

Ця страшна біда до болю поранила не лише його матір, сестру, донечку, а й його друзів та однодумців зі всього світу. Вони між собою називали його Легендою, адже чоловік за короткий час досяг величезних результатів, яких люди досягають роками. Зі слів його близьких людей, Мирослав був дуже добрим, дуже щирим, старанним та життєлюбивим чоловіком. Він надзвичайно любив фотографувати усе, що бачив під час своїх подорожей, самостійно проявляв світлини, бачив світ особливим, не так, як інші. Світла пам’ять про Мирослава навіки залишиться в серцях тих, хто його знав та любив !

– Ховати своїх дітей – це найстрашніше горе. Минуло багато місяців після його смерті, а я досі чекаю, щоб він мені хоч раз наснився. Я ходжу в церкву, молюся за нього і хочу щоб всі пам’ятали його живим, - каже мати Мирослава Трофімова Надія Іванівна. – А пам’ять про живого сина оживає, коли бачу вдома його велосипед, і спілкуюся з його друзями-однодумцями і коли тримаю в руках ці омріяні нагороди.