Як Гніванська громада пережила рік війни?

 днів…

Минуло рівно 365 днів, як страшний та тривожний ранок позбавив сну кожного українця.

Сотні людей в приміщенні міської ради ще далеко до початку робочого дня.

За вікнами – звуки вибухів та сирен .

В залі засідань – цілодобове мовлення «Єдиного марафону».

Черга добровольців простягалась з холу до вулиці. В групи швидкого реагування записувалися хлопчики з 15 років і дідусі, яким за 80! Жінки теж просились допомагати : «Ми будемо робити все, що треба: готувати, копати, стріляти, лікувати, здавати кров!» .

Сотні людей зносили в міську раду речі, продукти, постільну білизну, перев’язочні матеріали, які одразу сортувались і відправлялися на госпіталь в Вінницю, куди вже з першого дня везли поранених бійців. Вартувало лише написати коротке оголошення в фейсбук чи телеграм, як мешканці одразу реагували та приносили з дому все необхідне для вирішення найскладніших завдань

Пригадується і одна бабуся, яка, маючи при собі звичайний кнопковий телефон, слізно просила допомогти їй перекинути свою тисячу гривень, яку вона умовно отримала за вакцинацію від ковіду! Вона прийшла віддати останнє, що в неї було, аби тільки допомогти!

Пригадується і молодий хлопець, який з поламаною ногою, на милицях прийшов в міську раду і питав, яка треба допомога. І коли йому відповіли, що чоловіки працюють, будуючи блокпости та копаючи окопи для оборони, він сказав, що без проблем копатиме, навіть з однією ногою!

Разом з усією громадою ми проводжали наших захисників на війну! Разом ми раділи, коли вони поверталися до своєї сім’ї! Разом ми збирали різноманітну допомогу! Ми приймали переселенців! Давали їм прихисток, підтримку та допомогу. Ми купували, готували, шили, возили, доставляли! Усі разом на колінах плачучи ми зустрічали наших загиблих Героїв!

А цілодобові черги до банкоматів, пам’ятаєте? Кілометрові черги до заправних станцій? А пусті полиці в магазинах та аптеках? А проблеми з транспортом? А мітки на наших будинках та дорогах? А блокпости біля кожного села та кожного моста? А нічні чергування наших місцевих чоловіків? Проблеми з теплом, світлом, зв’язком! Це неможливо забути ніколи! Ці картинки назавжди в нашій пам’яті!

Але ми вистояли! Усі ми працювали щоденно як могли! Робили все, що в наших силах і, навіть, більше! Бо ми – незламні! Бо нас єднає віра в Перемогу !

І скільки б років не минуло після того, як рашисти капітулюють, саме ці спогади нам нагадуватимуть, якою ціною ми вибороли собі право жити на незалежній українській землі! І ніхто в світі ніколи не зможе відняти це право в такого сильного, нездоланного та єдиного народу!