26 квітня — день, що назавжди вкарбувався у пам’ять людства як трагічна сторінка історії. Минуло вже 39 років з моменту найбільшої техногенної катастрофи — вибуху на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС. Під час експерименту небо розірвали два потужні вибухи, що вивільнили в атмосферу смертоносну хмару радіоактивного пилу. Її поніс вітер на північний захід — земля, вода, повітря ставали отруєними, невидимими носіями смерті.

Фото без опису

Інформацію про трагедію замовчували. Наслідки — ніхто не наважувався озвучити.

Алла Гудмінська, мешканка Гнівані, ліквідатор наслідків цієї аварії І категорії, згадує ті дні, коли працювала клінічним лаборантом в онкодиспансері. У радіологічне відділення на першому поверсі почали привозити на дезактивацію цілі сім’ї з постраждалих зон. Пані Алла дізналася про катастрофу з історій цих людей, які розповідали, що 1 травня їх змусили йти на парад.

— Ми ще нічого не знали, — каже вона. — А вже брали аналізи у людей з опроміненням.

Потім, 20 червня 1986 року, зовсім юну 20-річну Аллу викликали до військкомату. Разом з подругами їх мали направити в бік Білорусії для діагностування мирного населення, але опинилися вони в серці трагедії — у 30-кілометровій зоні.

— Нас висадили просто в полі, — згадує жінка. — Медичні халатики, шапочки — все. А попереду черга хлопців, голі спини на пекучому сонці. В траві по коліна, серед радіації, без дозиметрів і без інструктажу. Потім нам встановили палатку для прийому людей і видали респіратори, щоб ми не дихали пилом. Але звісно ж, ми нехтували ними, було дуже спекотно, важко в них дихати і працювати.

В спогадах Алли Володимирівни досі залишились яскраві картинки, коли дорогою вони проїжджали повз села, які були повністю пустими. Чорні пшеничні поля, білі ліси, оброблені хімією. Назавжди в пам’яті і шпиталь, де безпосередньо лежали хлопці, які руками збирали графіт... Після надання допомоги їм на місці, їх відправляли на лікування і в Київ і в москву, про те вони … не вижили💔.

— Я добре чомусь пам’ятаю одного молодого чоловіка, який повечеряв і ліг спати, а коли прокинувся, то став повністю сліпим.

Сьогодні Алла Володимирівна живе в Гнівані, має дорослих дітей. Син — захисник України, служить неподалік тих самих місць, де колись його мати боролася з невидимим ворогом.

— Я була молода... Молодим море по коліна. Не думали про небезпеку, не усвідомлювали масштаби, — каже вона. — На кожне покоління — свої випробування. Але ми сильні. Ми вистоїмо.💛💙