Фото без опису

Альона Дериведмідь: «Нам постійно казали, що нас обстрілюють свої. Але ми не вірили.. І не покидали дому до останнього, бо сподівалися, що наші воїни нас відвоюють»

В приміщенні видачі гуманітарної допомоги в Гнівані завжди людно. Серед десятків людей, які приходять отримати необхідні речі, час від часу з’являється темнокоса жінка. Вона присідає біля коробок з іграшками і ретельно їх перебирає.

- Можна я кілька візьму? – запитує вона щоразу.

- Беріть. А у вас багато дітей?

- Ні, у мене двоє, але мені потрібні іграшки для проведення спеціальних занять.

Цю переселенку звати Альона, їй 28 років. У своєму рідному місті Василівка (Запорізька область) вона працювала вчителем логопедом-дефектоголом і після переїзду в Гнівань почала займатися з дітками, які мають особливі потреби. Індивідуальні заняття зараз вона проводить з чотирма різними учнями. Навчати більше вихованців не має змоги, адже і сама має особливу дівчинку Іванну, яка потребує її щоденної уваги.

- Моє місто з першого дня в окупації. У ньому велися бойові дії. Були страшні вибухи, постійні обстріли. Сусідні будинки біля нашого всі пошкоджені. А наш якось стояв. Нам постійно казали, що нас обстрілюють свої. Але ми не вірили.. І не покидали дому до останнього, бо сподівалися, що наші воїни нас відвоюють, - ділиться Альона. – Але якось моя донечка Іванна знайшла книгу і почала злісно замальовувати у ній літеру «Z», вона була неспокійна, намагалась пояснити, що ця літера зла. А шестирічна Валерія мене завжди заспокоювала, просила, щоб я не плакала, казала, що все буде добре. Тоді я зрозуміла, що моїм дітям страшно і що обставини морально їх виснажують.

Життя в окупованому місті було непростим. Вікна в своєму будинку Альона заклеїла поролоном. При обстрілах, які відбувалися по годинах, ховалися в домі, зберігаючи правило двох стін. Світла, газу, води не було. З часом телебачення та радіо почали транслювати російські канали. Зарядити телефон можна було лише від акумулятора автівки, а кожен вихід в центр міста міг закінчитися трагічно.

- Одного разу російські військові почали обходити всі будинки, перевіряючи чи не ховають люди зброї чи українських військових. Вони світили ліхтарями в вікна, стукали. В наш дім зайшло 8 окупантів з автоматами. Ми показали їм будинок, чоловік просив мене мовчати. Але коли один з них запитав: «Рады ли вы, что мы вас освободили?», я не втрималась і відповіла: «Ні, ніхто вам не радий. А той, хто каже, що радий, то той просто хоче жити», - пригадує жінка.

З емоцій, які в неї залишилися від зустрічей з окупантами, лише ненависть. Стільки горя, сліз і болю вони причинили її рідному місту, знайомим та і всім українцям. Двічі їй доводилося самій тікати від рашистів, які намагалися силою затягти її в БТР. Перший раз це сталося 8 березня. Таким чином вони хотіли привітати жінку зі святом.

Альона разом з чоловіком Михайлом та двома дочками Іванною і Валерією виїхали власним авто у евакуаційній колоні з свого міста аж 28 квітня. Одну ніч вони переночували в Запоріжжі, а далі приїхали в Гнівань. Дорога була вкрай важкою. Колону обстрілювали. З обох сторін дороги були розставлені міни і машини не могли об’їзджати іншими шляхами. На кожному російському блок-пості чоловіків змушували виходити з автівок, роздягатися і показувати чи в них на тілі нема патріотичних татуювань. Також перевіряли телефони на наявність фото чи відео їх злочинів, інколи забирали телефони та сім-карти.

- Всередині машину дороги я обклала ковдрами та речами, щоб у разі пострілів вберегти дітей. Було непросто. Вказівні знаки кругом познімали, ми не розуміли де ми їдемо. Ми довго їхали, коли я побачила надпис: «Обережно- міни!». Я заплакала. Заплакала, бо цей надпис був українською мовою. Ми – на території, підконтрольній нашій Україні. Мій чоловік заплакав також, - ділиться жінка.

Альона та її родина щиро вірить у перемогу. Сім’я сподівається якнайшвидше повернутися в своє місто, але зараз це зробити нереально. Та інколи почуття з емоціями беруть гору і хочеться, не зважаючи на все, поїхати в рідний дім. Тоді Альона дістає з сумки осколок від касетної бомби, який через вікно таки потрапив в її кімнату, та пригадує, що просто не має права ризикувати життями своїх рідних. Життями, за які так важко і так віддано борються українські Герої..

м.Гнівань

Травень 2022