Волонтерські дороги далекі або як працює БФ «Медіна» у Гнівані

«Волонтерські дороги далекі» такими словами починається один із сотні постів у фейсбук-спільноті  Міжнародного Благодійного Фонду "Медіна", штаб якого знаходиться в одному з гуртожитків Гнівані, а його координує тридцятирічна гніванчанка Світлана Борисова. До війни жінка працювала адміністратором в клінінговій компанії, робила дівчатам манікюр і ніколи в житті не думала, що відмовиться від усіх улюблених справ та щоденно займатиметься волонтерською роботою.

- Коли тільки почалась війна люди з нашого масиву Юності почали приносити в гуртожиток, де я живу, усе, що мали. Я як пригадаю це… Вони несли просто усе підряд, мішками. Постелі, рушники, куртки, ліки, одяг, продукти та гроші. Усе це складали просто на коридорах гуртожитку. Я почала це все сортувати. Перше, що було зроблено, це зібрано речі, яких потребував військовий госпіталь, - розповідає Світлана.

Коли коридор був повністю закладений, Світлана просила людей повідчиняти пусті кімнати гуртожитку, щоб відносити і складати там посортовані речі. До «Медіни» почали звертатися переселенці по продукти, хімію, засоби гігієни, дитяче харчування, памперси та одяг. Координаторам Фонду вдалось домовитися про постачання допомоги з Польщі та Італії.
В Штаб щодня сходилися жінки плести сітки, організовувати благодійні ярмарки, готувати різноманітні страви, які згодом передавали на передову.

- Ми пекли пироги, смажили млинчики, ліпили вареники, готували тушонку, каші. Звучить це ніби й не важко. Але в цьому процесі залучена величезна кількість людей, - каже пані Світлана. – Щоб, наприклад, приготувати вареники з вишнею, треба спочатку знайти дерево. Потім людей, які ці ягоди зберуть з дерева. Потім людей, які з цієї вишні повиймають кісточки. Далі я везу вже підготовлену вишню до жінок, які в цей час зробили тісто, для якого також потрібно вчасно знайти муку. Потім вже процес ліплення. А це ж не десять вареників потрібно зробити, і не сто. Це близько півтори тисячі за один раз. Наліпили. Далі їх потрібно десь морозити. Спочатку використовували власні морозилки. Влазило дуже мало. Дякуючи людям, які нам допомагають фінансово, ми закупили 5 морозильних камер та 1 взяли в оренду. Та от.. ці вареники ми спочатку морозимо. Потім варимо. Далі складаємо їх у пластикові відра, які ж також десь потрібно взяти, потім повністю заливаємо смальцем, і останній етап – заморожування в відрі.

Не менш важкий та багатогранний процес – закривання каші з м’ясом. Для цього спочатку потрібно знайти банки. Потім усі ці банки помити та висушити. Знайти крупу. Зварити її. Знайти та переробити м’ясо. Знайти кришки, а вже потім – їх закрутити.

Для того, аби зрозуміти, в яких масштабах працює Фонд, варто сказати, що для того, аби складати закуплені овочі і продукти, а також виготовлену продукцію, волонтери попросили у мешканців міста чотири гаражі, адже у кімнатах гуртожитку все не вміщається. Тільки супових та борщових заправок на початку війни було виготовлено близько 3 тисяч банок. За один раз жінки випікають близько 2 тисяч пирогів. А в липні місяці Фондом закуплено аж 20 тисяч кришок для закручування тушонок, кашів та іншого. «Медіна» передає допомогу військовим у Київську, Харківську, Херсонську, Донецьку області.

-Найприємніше у цій роботі, це коли за допомогою приїжджають захисники особисто. Ми завантажуємо їхній транспорт, розраховуючи продукти на сотні людей. Їх це вражає. Вони розповідають кожен свою неповторну історію. Вони так щиро нам дякують, а ми їм – ще більше. Також ми пошили з тканини прапори і передаємо їх на передову, куди возимо гуманітраку, аби хлопці нам їх підписали. Колись віддамо ці прапори в музей, - каже Світлана Борисова.

Чоловік волонтерки В’ячеслав також на передовій. Не маючи жодного бойового досвіду, він пішов добровольцем на війну і жінка, маючи 5-річного сина, залишила роботу і присвятила всю себе абсолютно новій справі з однією ціллю – зробити усе, аби пришвидшити перемогу. Вона працює цілодобово, постійно на зв’язку з однодумцями та волонтерами, з перевізниками, військовими та переселенцями і навіть під час запису цього інтерв’ю в Світлани що десять хвилин дзвонив телефон. Син жінки розповідає, що дуже сумує за звичною увагою мами, адже за все літо він лише один раз відпочивав з нею біля озера. Попри це на маму не ображається, бо знає, що вона багато працює для того, аби тато швидше повернувся додому і наступив мир.

- Роботи було дуже багато. І я щиро дякую кожній жінці і кожному чоловіку, хто працював і працює поруч зі мною, хто допомагав фізично, морально, фінансово. Це не лише гніванчани, це й мешканці інших сіл, це і переселенці. Це десятки чудових, добрих, активних патріотів. Особливо дякую людям, які зі мною щоденно- з першого дня і до сьогодні: своїй кумі Олександрі Новотарській, подрузі Євгенії Білоус, сусіду Віталію Білоусу, Вікторії Кучабській, Марині Гуменюк, Олексію Романову та Наталії Гурьєвій, - каже Світлана.

На запитання: «Навіщо тобі це все потрібно?» вона відповідає, що найстрашніший її сон – це щоб сюди прийшла росія, тому вона робить все від неї залежне, аби цього не сталось, адже в кожного українця свій фронт, і кожен повинен боротися за перемогу! Після ж перемоги жінка мріє роздати людям усе, що залишиться в сховищах і почати знову жити простим щасливим життям, у якому народити маленьку донечку Ніколь та виховувати її під мирним небом України.