Погляд з минулого в сьогодення: останній ветеран в Гнівані поділився спогадами та думками

В весняних пахощах темно фіолетового бузку, зелених трав та вицвілих кульбабок блукає погляд світло блакитних очей. Погляд з невеличкої хатинки крізь скло старого вікна на двір. Погляд з важкого минулого – у страшне сьогодення. Погляд, якому 97 років! Цілих 97!

Сивий чоловік повільно відвертається від вікна і посміхається мені, коли я заходжу в кімнату. Наша розмова починається зі слів «Слава Україні»! «Героям слава» - кажу і присідаю поруч. Ім’я мого співрозмовника – Боцвін Савелій Терентійович. Це останній ветеран в Гнівані, хто в далекому 45 році воював за свою Вітчизну по одну сторону фронту з росіянами. Це чоловік, який пам’ятає Голодомор, війну, часи відбудови, а ще - він досі проживає в шлюбі зі своєю дружиною Ксенією, якій 89!

- Я народився в Маянові у 1926 році. В мене було два брати та сестра Маруся. Сім’я була проста, робітнича. Тато - їздовий, мама ходила на буряки, - починає свою розповідь Савелій Терентійович. – Життя було непросте. Пам’ятаю, як мені було 5 років, а мама будить з самого ранечку і каже: «Сава, вставай, там гусята за ніч за тобою скучили» . І я, зовсім малий, так хочу спати, але встаю і веду тих гусей пастися. А потім й іншої роботи вдома повно.

Коли розпочалась війна чоловіка служити не брали, бо був малий ще. На фронт потрапив в лютому 1945 році, а додому повернувся аж в 1950.

- Зима була така холодна. Нас навчали на полігоні стріляти холостими снарядами. А снігу – вище колін. Хлопці повідморожували собі ноги та пальці. Вода в криниці замерзла. То пам’ятаю як ми роздягалися, щоб не намочити снігом одяг, йшли кілька км до річки Волга, звідти брали воду і несли її назад, щоб було на чому приготувати їжу, - пригадує ветеран.

В розмові згадує про те, що росіяни завжди були такими «як зараз». Каже, що усю техніку і припаси, які знаходили після боїв, вони все переправляли на росію. А якось один солдат йому сказав, що росія перемогла б цій війні і без допомоги українців. До речі, у свої 97 років Савелій Терентійович щоденно слухає новини. Він в курсі усіх подій, які розвиваються навколо теми війни та політики. Він аналізує усе почуте, знає яка країна чим допомагає нашій державі, запам’ятовує імена політиків і командирів, бо не може бути осторонь того, що відбувається на його рідній землі.

З 1945 року до 1950 року Савелій Терентійович служив в росії, в Монголії, в Кореї і в Німеччині. Він робив різну роботу: в команді з 7 солдат управляв пушкою, де снаряд важив більше 150 кг, потім був водієм, який перевозив цю пушку з однієї країни в іншу, потім був різноробочим, який робив усю роботу для підтримки діяльності фронту.

- Пригадую, які непрості часи то були. Бідні ми були всі. Втомлені. Голодні. Бувало варили такий суп, що якщо попаде в тарілку шматок капусти, то це за щастя. А як була весна і ми переховувалися в землянках в хвойному лісі, то пам’ятаю, як облизували смолу на соснах…

Спогади важкі. Савелій Терентійович знову переводить погляд в вікно, важко видихає: «Але це не найстрашніше, - каже, - гірше було в голод». Далі дідусь повільно розповідає про те, як бігав малим в садок, збирав бруньки з дерев і їв. Улюблені були пухнасті з липи. Він ніс їх додому, щоб мама мілко нарізала і зварила. Вона варила і плакала…

Подібні розповіді слухати непросто. Відчуваю, що необхідно перевести дух. «Як з дружиною своєю познайомилися, пам’ятаєте?» - питаю і помічаю, як в тих світло блакитних очах з’являється іскорка. А на вустах – посмішка. І в цей момент я розумію, що молодість живе в душі людини завжди, незважаючи на вік та життєвий досвід.

- Був 1950 рік. Мене з Берліну разом з 10 іншими солдатами привезли в Київ. Далі ми взяли квитки на потяги. Усім в різні міста і села. Я – до Гнівані, - каже чоловік. – Приїхав. Вийшов на вокзалі. А саме йшли жнива. І машинами зерно з Маянова на Гнівань возили. То я попросився, щоб мене підвезли в село. Я сів на машину і пішов дощ. Сильний дощ. Ливень. Гроза. Я їхав і так пахло мені тим дощем, зерном, домом, так добре мені було. А як приїхав, то вдома чоловік моєї сестри Маруськи каже мені, що пішли я тобі покажу, до кого треба тобі ходити, щоб добра тобі жінка була (посміхається). І я пішов. Ксеня була красива. Працьовита. До неї стільки хлопців ходило.. оо... То мене потім ще й побили. Але вони ходили-ходили, а я взяв і на ній женився (знову посміхається).

Я теж посміхаюся. Мені цікаво слухати. Не кожного дня потрапляєш в хату до людей, які проживають в шлюбі 72 роки. На побілених стінах – безліч спільних фото. Також світлини сина і онуків. В хаті чистенько, охайно та спокійно. Поруч з подружжям живе невістка Надія. Її чоловік (син Ксенії та Савелія) помер 20 років тому.

- Усі родинні моменти я пригадую з теплою посмішкою. Бо батьки чоловіка справді гарна сім’я. Вони все життя любили один одного і люблять досі. Вона підходить до нього і зараз, гладить його по голові.. , - розповідає пані Надія. – Ми з чоловіком завжди приїздили в їх дім на Паску та Різдво. Вона запалювали свічку, тато читав молитву. Це все було з любов’ю і гармонією.

На столі Надія розкладає переді мною чорно-білі світлини. Вдивляюсь в обличчя. Так, людей змінюють роки. Фізично. Але їхні душі, любов і очі – єдине, що сильніше часу.

Я дякую за розмову. Вже збираюсь йти, коли Савелій знову піднімається з ліжка, стає біля вікна і переводить погляд крізь скло в ті весняні пахощі темно фіолетового бузку, зелених трав та вицвілих кульбабок.

- Перемога не дається просто, дитино. Це довго. Це складно. Найгірше в воєнних справах – це зрада. Та й не тільки в воєнних. Так в житті загалом, - каже Савелій Терентійович. – Але вірних – більше. Переможемо!

Я відповідаю: «Неодмінно». Виходжу з кімнати, зачиняю двері і відчуваю світлий погляд голубоокої доброти та незламної віри десь зі сторони старого вікна.