Фото без опису

         У сумці - фото чоловіка, дитячий малюнок з підвалу та випускний альбом з дитячого садочка старшої донечки. Це найцінніші речі, які взяла з собою Юлія Костюк, мешканка Авдіївки, коли тікала від війни разом з своєю матір’ю та двома дівчатками (5 і 7 років).  Незважаючи на своє непросте минуле, жінка після приїзду в Демидівку не лише знайшла в собі силу жити далі, а й почала безкоштовно надавати уроки англійської мови місцевим дітям в Демидівському будинку культури.

    - Коли у 2014 році до нас в Авдіївку зайшли ДНРівці, ми з сім’єю виїхали у Слов’янськ і жили там півтора року, після чого повернулися в рідний дім.  Я щиро надіялась на те, щоб мені більше ніколи не довелось покидати своє місто. Та з початком війни у 2022 році я зрозуміла: що те, що відбувалося в 2014, то були просто «квіточки», - розповідає жінка.

     Коли розпочалась війна  коханий чоловік Юлії хворів на рак і вже не міг самостійно ходити. 8 березня його не стало. Місто ще не обстрілювали і чоловіка вдалось нормально похоронити і оплакати.

   - Вже 14 березня, коли я пішла у пенсійний фонд, аби оформити поховання, я потрапила під страшний обстріл. Все гриміло і бахкало. Я впала на асфальт і лежала аж поки не стало тихіше. До фонду я так і не дійшла. Я побігла додому, а моя мама вже одягла моїх дітей і зібрала наші документи, - пригадує Юлія.

    Після цього сім’я втекла  у бомбосховище, яке знаходилось під місцевою школою, де провела 8 довгих днів та ночей, жодного разу не виходячи на поверхню.

    - Коли ми тільки дісталися до бомбосховища, там знаходилось уже людей з 60 і з них 7 діток. Я розуміла, що нам ж якось потрібно буде і спати, і готувати їжу. Мій сусід проявив сміливість і повернувся в будинок та взяв індукційну плиту, сковорідку. Ми готували з продуктів, які прихопили з дому. Наші діти спали на столах, які ми застелили чим було. Коли нас обстрілювали, все трусилося, зі стелі сипалося. Але ми старалися триматися  і не падати духом. Наші діти нас питали, як ми будемо жити далі, чи ми виживимо , - розповідає жінка.

     Сидячи в підвалі  люди співали, грали розвиваючі ігри, схованки, намагалися навіть вчитися.  Одного разу Марійка намалювала малюнок, де разом її вся щаслива сім’я: вона, сестричка Полінка, бабуся, мама та тато. Усі живі, здорові та усміхнені.   Саме цей малюнок Юлія взяла з собою, коли покидала Авдіївку.

 - Після приїзду в Демидівку кілька днів мої діти спали до 2 годин дня, а я слухала тишу. А ще я дихала. Повітря тут чисте.  Зараз я займаюся з дітками, навчаю їх англійської мови. Ця справа мені дуже подобається, особливо спілкування з дітьми. Працюю я безкоштовно. Щоразу на заняттях маю по 8-10 діток. Батьки мені дякують і учні задоволені, - каже переселенка.

    Марійка та Полінка також відвідують уроки, які проводить мами. А ще вони бавлять свого кота Бусьонка, якого привезли з рідного дому. Це особливий кіт. Адже його  купили та подарували дітям хресний та рідний тато. Дівчатка хочуть повернутися додому і постійно запитують маму та бабусю, чи вціліла їхня квартира. Юлія каже, що квартира, де вони проживали, стоїть, а от квартира, де проживав їх рідний дідусь розвалена вщент прямим потраплянням снаряду.

   Жінка згадує блакитну воду міського кар’єру, парк, Палац культури. Усе таке рідне і близьке. Усе те, що залишилось вдома, усе те, що так хочеться побачити знову в своєму житті. І мріє вона лише про одне – про щасливе майбутнє для усіх українських діток.

 

Гнівань, червень 2022